Свято-Успенський храм

Прощена неділя – остання неділя напередодні Великого посту має три назви:

Тиждень сиропустний (сирний), Адамове вигнання та Прощена неділя. Перші дві назви зустрічаються в богослужбових книгах (Тріоді і Типіконе), тоді як найменування «Прощена неділя» – виключно повсякденне і вживається лише в православному побуті.

Тижнем сиропустним цей день називається тому, що відбувається заговлення на сирну та молочну їжу (молочний сир типу бринзи був основною скоромною їжею ченців). Найменування «вигнання Адамове» пов’язане з тим, що саме богослужіння (майже всі піснеспіви Тріоді) присвячене спогаду створення людини, її падіння та вигнання з раю. Зрештою, назва «Прощена неділя» обумовлена ​​вчиненням увечері цього дня Чину прощення.

Коротка історія

Звичай тримати перед Великим постом перехідний сирний тиждень, в якому вже не їли м’ясні продукти, але продовжували їсти інші види молочної їжі, з’явився вже в VI столітті. В єрусалимському Лекціонарії VII століття вже вказано Тиждень сиропустний, також позначені особливі прокимни і старозавітні читання для кожного дня сирного тижня У самий Тиждень сиропустний вказано на літургії євангельське читання Мф.6:1-33, в якому в тому числі є слова про прощення і про істинне поста (нинішнє літургійне читання є частиною єрусалимського). Сучасна служба Тижня сиропустного виникла у IX–X ст. у Константинополі.

Відповідно до трьох назв цього недільного дня, його богослужіння містить у собі три теми:

гріхопадіння Адама та його слідства,

вступ у Великий піст

та прощення ближніх.

Гріхопадіння Адама та вигнання з раю – основна тема всенощної служби. Актуальність цього спогаду напередодні вступу у Великий піст полягає в наступному: перша заповідь, дана людині,була заповіддю про піст, нехай навіть у м’якій формі – заборонялося їсти плоди лише одного конкретного дерева. Адам порушив цю заповідь і втратив ті блага, які мав при створенні. «А оскільки через те, що Адам одного разу не постив, довелося і нам багато постраждати, пропонується нині, при вступі до Святої Чотиридесятниці, спогад цієї події, аби ми, пам’ятаючи, яке велике зло внесене у світ неспоченням,поспішили радісно покласти на себе піст і дотримуватись його» (синаксар на тиждень сиропустий). У стихирах і тропарях канону часто йдеться від однієї особи, чим виявляється ідея, що ми своїми гріхами повторюємо злочин свого предка і подібно до нього позбавляємося раю (благодаті Божої, даної в хрещенні). Також ми журимося про те, що через гріх Адама все людство втратило безсмертя і первозданну досконалість.

Вступ у Великий піст – друга тема богослужіння, яка повною мірою звучить наприкінці всенічного чування у стихирах на «Хваліте… »(2–4-та стихири Тріоді), а також в апостольському та євангельському читанні на літургії. У 3-й хвалітній стихирі відбито зв’язок між спогадом вигнання Адама та початком посту: «Адам з раю віджене, їжі причастився, як преслушник: Мойсей Боговидець був, постом очі душевні очистивши. Тим же раю жителі бути зажелілими, змінимося від некорисної їжі, і Бога зріти бажаюче, Мойсейську четверицю десятиць постимо, молитвою і молінням чисто терпляче: вгамуємо душевні пристрасті, відженемо плотські ласощі, легені до ходи горі минемо… ». У заключній стихирі вказано кінцеву мету посту – «Господи, тим сподоби і нас поклонитися Твоїм пристрастям, і святій Неділі».

Тема прощення ближніх звучить лише в початковій фразі євангельського читання: «Якщо ви прощатимете людям провини їх, то простить і вам Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провини їх, то і Отець ваш не пробачить вам провин ваших» (Мт.5:1).

Прощена неділя та Чин прощення

Як вже було зазначено, назва «Прощена неділя» використовується в побуті і пов’язана з тим, що в цей день на вечірній службі звершується Чин прощення, на якому настоятель храму або монастиря по закінченні вечірні із земним поклоном просить прощення у свого кліру та парафіян, і ті відповідають йому також земним поклоном.

Після чого всі по одному підходять до настоятеля і просять у нього вибачення. При цьому ієреї лобизуються з ним по ієрейському чину, цілуючи один одного в руки, а диякони, церковнослужителі та парафіяни роблять поясний уклін і приймають благословення.

Історія Чину прощення

Основа чину прощення пов’язана з давньою традицією єгипетського чернецтва. Відповідно до цієї традиції, на період Святої Чотиридесятниці ченці віддалялися у безлюдні пустельні місця (як це описано, наприклад, у житії преподобної Марії Єгипетської). Там вони посилювали аскетичні подвиги, вдаючись до зосередженої напруженої молитви і покаянню заради особливого внутрішнього очищення, гідного приготування до Великодня. Проте, перш ніж залишати стіни обителів, брати збиралися для спільного богослужіння. Це відбувалося в останній день Сирного тижня. Цього дня випрошували один одного прощення, забували образи, що накопичилися, заручалися благословенням. Після закінчення вечірні ченці розходилися.

Ця добра монаша традиція головним чином була пов’язана із заповіддю Христа про прощення ближнім їх гріхів (Мф.18:21-22), збереження миру, любові (Мк.12:31). Тим часом була на те й приватна причина. Ідучи в напівдикі краї, братія наражали свої життя на потенційну небезпеку: багато хто не знав, чи повернуться вони до Великодня, і навіть – чи повернуться вони взагалі. Думаючи про це, вони розуміли, що іншого випадку пробачити своїх ближніх і випросити у них прощення могло не представитися. Хто ж хотів померти без прощення, поза миром із братами?

Згодом традиція просити прощення і примирятися з ближніми напередодні Великого посту набула широкого поширення серед мирян. Така практика допомагає краще настроїтись на покаяння, приступити до дотримання посту у піднесеному стані духу.