Свято-Успенський храм

Кожне відспівування я бачу ту саму картину. У храмі чи морзі, де відбувається останнє прощання з померлим, труну завалюють гвоздиками і трояндами, і родичі, що скорботять, тісно встають навколо. Жінки у чорних хустинках промочують серветками очі. Чоловіки молодші за тридцять із виразом зубного болю на обличчі переминаються з ноги на ногу.

На обличчях людей похилого віку часто можна прочитати майже торжество: «Це не я, не я тут у труні!». Обличчя старих непроникні, наче вирізані з дерева маски. А в центрі всього – восковий лик небіжчика. Ні звуку. Лише рідкісне покашлювання. Ніхто не молиться. Ніхто не хреститься. Усі стоять, як пні.

 І нічого їх не пробиває. Ні проникливий і тихий спів хору, ні безсмертні вірші преподобного Іоанна Дамаскіна. Жодного рядка апостольського чи євангельського читання. Ні молитви священика. Все – як об стіну горохом. Люди просто відбувають тяжку повинность. Подвійно тяжку, бо вони нічого не розуміють, ніби знаходяться на лекції з тригонометрії. Адже більшість у храмі, якщо були – то так, схоже: свічку поставити. А попереду ще цвинтар чи довга дорога додому. От і нудьгують люди, машинально думаючи про своє: я туди поїду, я то куплю, я зроблю...
     
   На поминках, як годиться за радянським звичаєм, випиваючи за першою, зітхають і кажуть: «Отмучався (відмучалася). Напевно, там, у Бога – йому (чи їй) – покійнику чи покійниці – тепер добре. Царство Небесне!». А як може бути «добре»? Яке Царство Небесне? Якщо людина все своє життя, наче губка вбирала злість, жадібність, хіть і заздрість? Якщо він чола не перехрестив у житті?
  Що він Богові принесе? Шурупи із заводу? Чи пачку макаронів? Богові це не потрібне! Адже Бог - Абсолютна Правда, Абсолютна Чистота, Абсолютне Добро. Як буде душі, наповненій злом, зіткнутися з Цією Чистотою і Правдою лоба в лоба? Та все наносне, брехливе і лукаве перед Лицем Божим миттєво має спалахнути жарким полум'ям! І горіти, горіти вічно…
   Ти кажеш, що житимеш довго і щасливо? Постарішаєш, вийдеш на пенсію і ось тоді підеш до церкви? Піди на цвинтар, подивися на фотографії на могильних хрестах та плитах. Скільки молодих осіб. Скільки дітей. Гірка правда полягає в тому, що більшість людей до старості не доживають. Тобі й на думку не спадає, що пролетить місяць, рік чи два – і ти лежатимеш тут же. Можна тільки гадати, що з кожним із нас завтра.
    Буває, прийде людина з роботи, стане їй погано, сяде на диван, і – нема його, душа відлетіла. Або вип'є на святі, а потім його інсульт схватить. І впаде людина у дитинство, чи взагалі свідомості втратить. Яка тоді церква, яке покаяння? Нікому з нас невідомо від чого і коли він помре: чи з'їсть його рак, чи розірве серце інфаркт, чи машина задавить. Одне відомо точно: ніхто з людей воріт смерті не мине. Ні ти, ні я. Хтось раніше до них увійде, хтось пізніше. Але увійдуть усі.
Наразі кожному з нас дано час. Треба підкреслити – ще час: день, місяць, рік чи кілька років. Але годинник цокає, цокає безупинно, наближаючи найважливіший день у житті будь-якої людини. Смерть - результат всього життя, її іспит. Як студенти готуються до іспитів? Та вони ночі не сплять! А ми — ти і я — як готуємось до найважливішого Екзамену? Як ти готуєшся до смерті?
   На жаль, люди намагаються викинути її з голови, намагаються залишити неприємні думки про смерть на «потім». Ми крутимося по життю, наче білки в колесі. Їмо для того, щоб працювати, і працюємо, щоб їсти. А коли смерть приходить, все це виявляється байдужим. А важливим є те, що в тебе всередині.
Адже всім дано недільний день, щоб зупинитися від цього нескінченного бігу і поглянути на Небо. До кожного приходить Господь. Він став Людиною для того, щоб ти, саме ти, увійшов у Його сім'ю через таїнство Хрещення, відкинув зло через покаяння і просочився Його плоттю і кров'ю в Таїнстві Причастя. Навіщо? Потім, щоб просочуючись Ним, ми просочилися Його Воскресінням. Щоб кожен – воскрес, як Він. Щоб стати, якщо хочеш, родичем Бога з благодаті. Щоб ти ріс у Ньому, а Він у тобі. Щоб шляхом християнського життя, просочившись євангельською радістю, безболісно увійти в Радість Бога Отця, яка стане не вогнем поїдаючим, а Світлом і Радістю.
Господь не вимагає від тебе нічого надприродного. Він просто стоїть поряд. Буквально за два- три кроки від дверей твоєї душі. Просто дозволь Йому увійти в ці двері, а потім – у кожний куточок твого життя.                                              Приходь у храм! Сповідайся і причащайся, неси любов, милосердя і добро оточуючим. І тільки тоді, проходження через браму смерті стане для тебе не досвідом пекла, де «плач і скрегіт зубів», а Раєм, в якому Бог утре всяку сльозу з твоїх очей. Не будь пнем! Будь християнином! Використовуй свій час!                                              Священик Олександр Іллінський

Для  поминання особисто нам дорогих людей є  батьківські  поминальні суботи. Насамперед це 2-а, 3-я та 4-а суботи Великого посту  Нерідко ці особливі дні поминання померлих називають «вселенськими батьківськими суботами». Це не вірно. Вселенських поминальних субот дві: М'ясопустна (у суботу, що передує Тижню про Страшний суд) та Троїцька (у суботу, що передує святу П'ятидесятниці, або званому ще святом Пресвятої Трійці – днем ​​народження Церкви Христової). 
Основний зміст цих «вселенських» (загальних для всієї Православної Церкви) заупокійних богослужінь – у молитві за всіх православних, які віддали перевагу, незалежно від їхньої особистої близькості нам. Це справа любові, яка не поділяє світ на своїх і чужих. Основна увага в ці дні – всім тим, хто з'єднаний з нами найвищою спорідненістю – спорідненістю у Христі, і особливо тим, кого нема кому згадати.

 Чому «батьківські»? Адже ми згадуємо не лише батьків, а й інших людей, часто ніякими родинними зв'язками з нами не пов'язаними? З різних причин. Насамперед навіть не тому, що батьки, як правило, вперед своїх дітей покидають цей світ (і тому теж, але не це головне), а тому, що взагалі першочерговий обов'язок наш молитовний – за наших батьків: з усіх людей, чия тимчасова земне життя закінчене, ми в першу чергу повинні тим, через кого ми цей дар життя отримали – батькам та прабатькам нашим.

«РАДОНИЦА»

ОНИ сегодня у ворот нас ждут…
Стоят и смотрят, смотрят на дорогу…
«Твои придут?» , «Конечно же, придут!
Ведь Радоница! Не прийти не могут…»

Один лишь день в году ИМ Богом дан:
Когда во храмах загорятся свечи,
Их отблеск разольется по крестам
И возвестит о долгожданной встрече.

Тогда откроются небесные врата,
И засияет мир янтарным светом,
Польется с неба душ ИХ чистота.
Как жаль, что не дано нам видеть это…

Мы сердцем знаем: здесь они сейчас,
Хранители невидимые наши…
Нам гладят руки, обнимают нас…
И мы их вспоминаем, тех, тогдашних…

Вон мама у ограды ждет,
И светится ее душа любовью…
Отец… Он так знакомо подмигнет
И распрямит нахмуренные брови…

А кто-то так и не дождется… Жаль…
Ну, что же, не смогли: дела, заботы…
Обнимет Душу светлая печаль,
Чтоб ждать до следущей родительской субботы…

ОНИ нас ОПРАВДАЮТ и ПРОСТЯТ…
А вот у нас на сердце будет камень!
ОНИ, как дети, в души нам глядят,
Чтоб поняли мы: нет разлук меж нами!

ИМ не нужны конфеты, куличи,
И памятник из мрамора, гранита…
Лишь память… И еще огонь свечи…
И тихая, в полголоса, молитва…

Хоть иногда, но заходите в храм,
После работы, днём или под вечер,
Чтоб поклониться светлым образам,
Прочесть молитву и поставить свечи…

— Наталия Лысенко